Оксана Мамутова. Мій шлях до "Просвіти" (Розділ книги "Берег любові")

Народилась і виросла я в місті  Кривій  Ріг на сході України.

Мій  дядько, історик  за  освітою  дослідив, що  предком  нашого  роду  Кумпанів  був писар  у  Запорізькому війську, чим  родина, звичайно  гордиться.

Раннє моє  дитинство  припало на  роки Великої  вітчизняної  війни, події  якої важким тягарем позначились на  долі родини, в якій  на  початок  1941  року  було  вже  четверо  дітей. 

На  початку  війни  нашого  батька  залишили  в  місцевому  підпіллі, але  вже  за  рік, його  за  мішок  зерна  і  гроші  видав  місцевий  житель.

Тортури, знущання завершились  розстрілом  мого батька Володимира Кумпана  на  початку  1942  року… Так  наша  сімя  осиротіла. Мамі  доводилось  важко, аби  зберегти  від  голоду  і  поневірянь   дітей. Ходила  по  селах  і  містах,  вимінюючи  на  хліб  і  зерно  якісь  маленькі  дрібнички. А  одного  разу  зайшла  аж  за  50  кілометрів  і потрапила   на  подвіря  одного  чоловіка,  який  почувши  про  біду   змученої  жінки  сказав, вказавши  на  мішки  з  зерном: «Бери  і  неси  додому, скільки  зможеш  донести!»  І  мама  поклала  на  плечі  скільки   змогла   подарованого  дядьком  зерна, а  коли  дійшла   додому, то   шкіра  ступнів   була  стерта до кісток. 

Старшого  брата, якому  на  час  початок  війни  виповнилось 15 років, забрали  на  роботу до  Німеччини, нас  трьох  дітей  мама, як  могла  оберігала  від  зла і  смерті .

Одного  разу  під  вечір,  мама   вийшла  на  вулицю у  якісь  справі  і  натрапила  на групу  німців, що  рухались  вулицею. На слізні  прохання  матері, що  в  хаті  малі  діти  одні  німці  не  зважили  і  забрали  з  собою… Довгі  8  годин  ми  чекали  маму , обливаючись  сльозами  і  слухаючи, як  час  від  часу  за  вікном   звучать  автоматні  черги... Як  виявилось , то   відбувалась  страта  кожного  10 –го  з  360  зігнаних   містян за  провину  перед  німцями.  Мамі  пощастило,  вона  не опинилась  за  рахунком 10–ю.

А  потім  наступив  1944  рік  і наше  місто  звільнила  радянська  армія. Так  почалася  нова   пора  мого життя.  Вже  за  багато  років  після війни,  я  зрозуміла,  що  мене  і  моїх ровесників  дуже  багато  чому  навчила  ця  війна.  Навчила  бути   бережливими  і  обережними, витриманими   і  вміючими  долати  труднощі, любити  і  поважати   свою  родину  і  бути  стійкими   не  дивлячись  на  жодні  обставини.

Закінчивши в  Кривому  Розі десятилітку, я  вступила  до  Одеського  технікуму  радянської  торгівлі, а  по  завершенню навчання   за  призначенням,  працювала  в  Дніпропетровському  універмазі.

Одного  разу, в Дніпропетровську  до  мене  підійшов  молодий  симпатичний  чоловік, якого  звали  Юрієм... Ми  познайомились.

Як  виявилось, він  тоді  мешкав  у  Таллінні, далекої  і  маловідомої  мені  Естонії…

Ось  так, зовсім  скоро  в  моїй  особистій   історії  почався  естонський  період  мого  життя.  Це  був 1962 – й  рік.  За  цей  час   народила  і  виростила  двох  дітей, закінчила  заочно  Тартуський  університет ,до  речі,  без  єдиної  трійки  і  отримала  спеціальність  товарознавця. Працювала довгий  час  на  оптовій  базі   Есоспторгу,  викладала,  багато  займалась  сімєю.

Врешті, наступили  90 – і  роки, відомі   в  історії  як  роки  Перебудови  і  змін  у  житті   бувших  радянських республік.

А  в моїй  особистій  родині  початок  90–х  позначився   великою  драмою, бо  на  початку  1992  року  на  робочому  місці   мого  чоловіка   сталася жахлива   аварія,  яка, нажаль,  забрала  його  життя.  

Мені, як   колись  моїй  мамі  доводилось  теж  непросто, аби  самій  турбуватись про  сімю, моїх  сина  і  доньку.

Доводилось  багато  працювати, зокрема   вела  курс   лекцій  для  безробітних.  Якось  по  завершенню  лекції, я  випадково   потрапила  на репетицію  камерного  театру  Соло, що  проходила  саме   в  тому ж  приміщенні  БК  Будівельник, де  я  вела  лекції.   Послухавши, як  чудово  співають  Тамара  Федоровська, Валентина  Пєшкова  і  енергійний   тенор  Євген  Гетьманцев, я  із  задоволенням  прийняла   запрошення  Жені   прийти  і  послухати  концерт  новоствореного  колективу  до   Талліннського   Будинку  туриста.

Це  був  жовтень  1995  року.  В  концертній  програмі  цього  разу  брав  участь і тоді  вже  відомий   український  колектив – фольклорний  ансамбль  «Журба», де  співала  Лідія  Лейбюк,  з  якою  я  колись  зустрічалась  по роботі.

Я  дуже  зраділа  такій  зустрічі . Ліда ,  в  свою  чергу  запросила мене  відвідати   їх  вечорниці  . Вже  на  вечорницях  я   познайомилась  з  іншими  земляками. Це  були  члени  новоствореного  Земляцтва  українців.  Памятаю, як  із  задоволенням  я  брала  участь у  тематичних вечірках  Земляцтва, зокрема  літературному   вечорі,  присвяченому  творчості  Івана  Франка  і  Лесі  Українки.  Мені  було доручено читати  на  цьому  вечорі   поезіі  наших  класиків , що  я  із  задоволенням  робила  . До  честі  Земляцтва, слід  відзначити  надзвичайну  їх  активність в  ті  роки , бо  кожної  неділі  відбувались  під  його  проводом  якісь  тематичні  зібрання.  Вже  у  1996  році   під  час   звітно-виборних  зборів  Земляцтва  мене  вибрали  членом  Правління, де  я  мала  відповідати  за  питання  культурного  життя.  Ми  активно  працювали протягом  року. Нажаль, не  все  мені  подобалось  в  самій   атмосфері   зібрань, бо  часто  людей  тут  ділили  за  знанням  української  мови, місцем  народження   і т.п,  а  це  відвертало  мене  від   такого  змісту  співіснування. В цей  час я  часто  зустрічалась  з  сестрами  Загоровськими, що  буквально горіли  українством, були  так  само  активними, як  і  я  і  поділяли  мої  погляди  на  громаду та  іншими   активними   і  щирими  душею  людьми.

Тож  на   наступних  звітно-виборних  зборах, де  вже  мені  пропонували  очолити  Земляцтво,  я  не  тільки  відмовилась, а й  залишила  разом  з  Василем, моїм  другим  чоловіком  його  ряди, а  Земляцтво  в  той  час  очолив  Юрій  Чайківський.  

Ольга  Горянська,  яка  до  цього  була  Головою Правління  Земляцтва  ,  вирішила  створити  нове  товариство  під  назвою  Просвіта.  З  цією  пропозицією  Ольга   прийшла  до  нас  з  Василем  додому.  Ми  обговорили  особливості  і  умови,  які б  відповідали  нашим  поглядам  про  підтримку  такого  Товариства.  Ольга , вцілому   погодилась  на  наші   умови.  Це  був  1997  рік. 

Тож  на  перші збори  Просвіти  прийшли   такі  люди, як  Ольга  Горянська, ми  з  Василем, Євген  Гетьманцев, естонка Валі Пралла, ніші  люди.

Таким  чином  зародилось  Культурно – освітнє  товариство «Просвіта», яке  нині  вже  багато  років  підряд  маю  честь  очолювати  я. 

Мене  часто  питають, як  народився  головний  колектив   Просвіти  – хор, що  нині  носить  назву  «Україна».  Хочу  сказати, що  співати  ми  почали   повсякчас,  коли  збирались  на  зібраннях  Земляцтва , поступово  складався   колектив. Велику  організаційну  і  ідейну  допомогу  нам   в  той  час   надавав   Микола  Соловей , директор  Будинку  РКЦ.  Але  Соловей   хотів  нас  залучити  до  членів  Словянського  товариства, на  що  ми  не  давали  своєї згоди, бо  хотіли мати саме  своє українське, незалежне  Товариство.  Керувати  новоствореним  хором  ми   запросили   відомого  музиканта  і  діяча  в РКЦ   Вячеслава  Львова.

Нажаль, зовсім   скоро  у   колективу  з  керівником хору  виникли   ідейні  і  художні  розбіжності, що  стосувались  не  тільки  репертуару, а  й  його приналежності, бо Львов  хотів підпорядкувати  наш  колектив   своєму  славянському  обєднанню, і  виставляв  хор, як  свою  власність.

Отож  ми,  патріоти  української  культури, залишили  базу  для  репетицій РКЦ   і  знайшли  для  себе  нове  приміщення.  Нас   в  той  час   прихистила    відома   всім  «Ліра»  та  її  керівник  Лідія  Килварт.

Відома  діячка  культури   Ольга  Бундер, що  відповідала  в  міністерстві  культури  за  національні  меншини ,  познайомила  нас   з  молодою  дівчиною,  студенткою  Академії  мистецтв   Хардою  Алет.  Харда  майже  не  володіючи  близькою  нам   мовою,  дуже  тонко  відчувала  українську    музику і   пісню. Під  керівництвом  Харди   ми  вивчали  поряд  з  українськими  естонські   пісні  і   наш  хор  мав   честь виступати  в  Естонській  Академії  під  час захисту тоді випускниці Академії  свого  диплому.  На диво, в  той  день  зал  академії був  дощенту  заповнений  слухачем  і  наш  виступ  під к керівництвом  студентки  Харди  Алет  був  оцінений  дуже  високо!  

В українському  ж  товаристві   час  від часу   виникали   розмови  щодо  створення об’єднуючої  структури. Такі  спроби  вже  розпочались.  Такий  чоловік, як  Олег  Мазуренко в той  час   вже зміг  зареєструвати  обєднання  під  назвою «Союз  громадян  України». З  пропозицією  доєднатись  до  нього  Олег  звернувся  і до  нас. Проте  виникло  чимало  питань  з  приводу  обмеженості   доступу   до  «Союзу  громадян» українців, які  не  мають  громадянства  України. Ми  почали  думати , що не маємо  права  обмежувати  людей  лише за  їх  приналежністю  до  громадянства.

Саме  в  цей  час  у  1998  році  я  познайомилась  з  ще  одним  нашим  земляком,  якого зовуть Владислав  Резніченко. Владислав   був  добре  обізнаний  з  ситуацією, він  також  підтримував   ідею  створення   об’єднуючої  організації, яка  б  мала   широкий   простір  для  вступу  до  неї.  Саме  він  і  запропонував   затвердити  обєднання, яке б  називалось  Асоціація  українських  організацій  Естонії. Ми, актив  із  задоволенням  на  цю  пропозицію  погодились. Ми –  це  в  той  час   вже  діючі  товариства: хореографічний  колектив «Колор»,  «Просвіта»,  спортивний   клуб  ГАЛС, Українська  торгово–промислова  палата,  «Стожари»  з  міста  Марду, що  були  на   етапі  утвердження.

Більш  того, Влад  Резніченко  запропонував  нам  приміщення  для  роботи  «Просвіти» за  адресою  Коплі, 10, яке  потім   прихистило  і   АУОЕ.   У  цьому  приміщенні  ми  зробили  ремонт,  прикрасили його  в  українському  стилі. Тоді, ж на  початку  2000  року  запросили  Посла  України  в  Естонії  М.Макаревича, представників  міністерства  культури Естонії, міністерства  народонаселення,  керівників  товариств,  наших  хористів для  урочистого  відкриття  нашої  української хати,  як  ми любовно  назвали  приміщення.

Священник  з м.Силламяє  о.Олександр  подарував  нам   ікону  і  освятив   хату.  Тут  же  в  урочистій   атмосфері   Голови вже  названих  товариств у  лютому  2000  року  підписали  протокол  про  наміри  створенняю.

Поки  не  затвердили  Статут, керівництва   Асоціації  не  було,  але  була  домовленість, що  Президентом  Асоціації  має  стати  керівник  одного з  товариств  яке   входить  до  складу  Асоціації.  Бажано, щоб  щороку  Президенти  переобирались.

Довго  роздумували,  кого ж  першим  обрати  і ось  на  засіданні  Правління,  за  пропозицією  Влада  Резніченка   Оксану  Мамутову   було  обрано  Головою  Правління, або  Президентом  АУОЕ. Так  почалась  історія   першого  монокультурного  парасолькового  обєдання   українців  Естонії. Асоціація   дійсно  багато  зробила  , аби  підняти  дух  українства  в  Естонії.  Важливо, що ця  структура  підтримала   і  підтримує   українські  об'єднання  по  всій   Естонії,  притому  кожне  Товариство  має  свої  монопольні   права, вирішує  самостійно  програму  своєї роботи  напрямки  і  т. п.  Асоціація ж  бере  на  себе  роль  координатора.

Я,  як  керівник  «Просвіти»   разом  з керівниками  громад  з  усіх  куточків  Естонії  намагаємось  підтримувати   високий  статус  української  громади.  Тепер,  коли  нашому  об єднанню  скоро  виповниться  20  років, думаю  нам  потрібно  розширювати  рамки   своєї  діяльності   і  поглиблювати  роботу  в  різних  напрямках,  а  головне – думати  про її  майбутнє,  про  залучення   молоді  до  роботи  і  життя  Громад, аби  український  дух  продовжив   своє  високе  життя   на  естонській  землі.

З  повагою  і  любовю, керівник  «Просвіти», Оксана  Мамутова.