Історію творимо разом. Сім’я Лейбюків в українській громаді Естонії (Розділ книги "Берег любові")

Українська  громада  досить  ґрунтовно  сформувалась  на  території  Естонії  вже  наприкінці   80-90 –х  років  20 –го  століття. Сьогодні з  кожним  днем вона  кардинально  змінюється, тому  років  за двадцять  можливо  це  буде  зовсім  інше за своїм віковим, соціально – культурним  складом Земляцтво.

А ми,  повертаючись  до  нашої  історії трохи  більше  як  30 – літньої давнини,  хочемо  розповісти  вам  про  одну  родину з іменем  якої  пов’язана  низка  важливих  подій, що  відбувались  в  українському   культурному  середовищі  Естонії  на  початку  її  формування.

Це – добре  відома  багатьом  землякам Естонії  родина  Володимира  та  Лідії  Лейбюків. Досить  сказати що Володимир Лейбюк за поданням Товариства “Україна-Світ” отримав звання “заслужений діяч мистецтв України”. Особисті  спогади  наших  героїв покладені  в  основу подальшої  розповіді.

Так  склалася доля…

Згадує Лідія: «Я народилася в Шевченковому краю, в селі  Вільхівець, що на Черкащині, серед чудової природи, яку Тарас Григорович  описував в своїй творчості. В цьому ж селі народився  і відомий  український громадський та політичний діяч  В’ячеслав  Чорновіл.  Його батько, Максим Йосипович,  в той час викладав  у  нашій  школі математику, а також  був  її завучем.

Школу я закінчила в 1967 році  з срібною  медаллю. Постало  питання, яку  професію  обирати. Маючи  нахили  до  художньої   творчості, хотіла  поступати  до Львівського  інституту  прикладного  мистецтва. Проте,  в той період, був дуже великий конкурс для медалістів і, майже не було шансу поступити з першого разу. Мене  розрадили  робити  такий  безнадійний крок, і тому, щоб не втрачати час, скориставшись  довідником, обрала  для  себе  Київський індустріальний  технікум, де було  відділення технології кераміки, подібне до того, що було в Львівському інституті. І почалось студентське життя.

Якось  по  закінченні  навчального  тижня, осінього  погожого  дня  ми вирішили з кількома однокурсницями  відвідати  театр драми  ім. Л. Українки. Там йшла вистава  під  назвою «104 страницы про любовь»,   де у  головній  ролі  виступала  знаменита  вже тоді  Ада  Роговцева, а  по завершенню  вистави,  вирішили  продовжити  прогулянку. Три однокурсниці пішли в кафе їсти морозиво, а я з подругою морозива не любили, тому  вирішили прогулятись до Дніпра, на пішохідний  міст…

Дніпро  того  вечора  був  таким  красивим  і  тихим,  а осінне сонце дарувало ще таке лагідне тепло, що не хотілось звідси йти додому.  За  якийсь  час моя  подруга,  згадавши  про  назначене  побачення, залишила  мене одну.  Я ж  спустилась  вниз  на  набережну  і  завмерла,  спостерігаючи, як  місцеві  рибалки  спіймали величезного  ляща, та  так  тим  захопилася, що  й  не  помітила,  як  поруч  мене  зупинився  молодий  хлопець. «Вы кого-то  ждете?», – запитав  російською.  Я була  без  комплексів  і  сміливо  відповіла «Да нет!»… Після цього він запропонував прогулятись разом по набережній і ми пішли, як давні знайомі, ділячись якимись враженнями, задаючи питання, але все тею ж  російською. Чую  за  вимовою, що  поряд  зі  мною  український  парубок  та й  кажу  йому: «Може ми продовжимо по-людськи  говорити?»  “Згідний”, сказав  у  відповідь  мій  новий  знайомий. Як виявилось родом  він був з Київщини і звали  його – Володя.

Того вечора ми ще довго гуляли вулицями  Києва (Володимир уже два роки,  як навчався в річковому технікумі і добре знав місто),  проїхались фонікулером, побували на Володимирській гірці біля пам’ятника святому Володимиру, пройшли пів Подолу. В кінці вечора Володя запропонував зустрітись ще раз. Я дала згоду.  На слідуючий вихідний пішла на побачення і, ось так, мандруємо  разом  вже  52  роки».

Володимир:

«Я родом  з Білоцерківського  району на  Київщині. Закінчив у столиці  технікум, отримавши  спеціальність судового  електромеханіка. Скільки  себе  пам’ятаю, дуже  любив  слухати  українських  пісень.  Під  час  мого  навчання  в  Києві,  жодне  свято  в гуртожитку не  обходилось  без  народних  пісень. Ця  пристрасна  любов  до  народної  пісні, як я потім узнав, привернула увагу збоку  певних  структур, за  нашою  групою навіть  було  встановлено  спостереження. Влада боялась так званного “націоналізму”. Вже  в  ті часи   серед  студентів  ходили  чутки, що  в Київському  державному  університеті   ім.Т.Шевченка збирається  проукраїнськи  налаштована  молодь, а  серед  неї звучали  такі   імена як  В’ячеслав  Чорновіл,  Левко  Лук’яненко, Степан Хмара та інші. Вважалося, що  з  ними  спілкуватися було  небезпечно. Я  тоді   вперше  почув про український націоналізм, як про щось вороже і негативне, тільки не міг зрозуміти, що поганого в тому, що ти  просто любиш  землю, де народився,  рідну мову, українські пісні.  Тому  і  дотепер,  коли  мене  запитують, як   вдалося  зберегти  в собі український  дух, відповідаю: я нічого не зберігав, я просто народився українцем, ніколи не  переставав  ним бути і живу з цим все життя.   

Врешті, по  закінченні  технікуму,  я  з двома однокурсниками вирішив  залишити  столицю  і  знайти  для  себе  місце  за  її  межами. Таким  чином,  ми  з хлопцями  майнули  до  Запоріжжя. Враховуючи   мою   спеціальність мене   скоро  призвали  на  службу  до лав  військово – морського  флоту у  м. Севастополь. Потім  був  направлений  на   навчання  до  Києва, а  звідти  через півроку  вже  на  службу до  Таллінна. Це якраз  були 1969 – 1972 роки».

Лідія:

«А  я в цей час закінчила технікум і в тому ж році поступила до Київського інституту легкої промисловості. Заодно  чекала   Володю зі служби. Тоді не було інтернету, ми активно листувалися. Час промайнув швидко, в листопаді 1972 року він демобілізувався, а вже 3 лютого 1973  року  ми  нарешті  одружились. Поїхали жити до м.Запоріжжя, звідки Володимир призивався до флоту. Там ми прожили шість  років.  За цей час у нас народилась донька Оленка, Володя в 26 років отримав двокімнатну квартиру, тому що працював на знаменитому Дніпрогесі і там всім давали житло. Не дивлячись на все це  Володимир  майже  кожного  дня  згадував  Таллінн, його  історичні  місця, особливу  атмосферу, друзів по службі.

Місто Запоріжжя – красиве, зелене місто, з Хортицею і Дніпром, але індустріальне. Зі страшною екологією, з димами всіх кольорів веселки. І незабаром почались проблеми  зі  здоров’ям.

У доньки, що  тільки  народилась, було  виявлено страшенну  алергію, у Володимира розпочався фурункульоз, який закінчувався безліччю операцій.  Бесіда  з  лікарем  щоразу  завершувалась доброю   порадою  –  міняти  місце  проживання. Саме  такі  обставини і змусили  нас  думати  про переїзд в  інше  місце...

На той час я закінчувала  інститут, в мене були невеликі канікули.  Ми  вирішили поїхали на  екскурсію до Ленінграду, а звідти  заїхати і до Таллінна, де можна  було  накупити балтійських подарунків, і, накінець познайомитись з містом, про яке я так багато чула від Володимира. Користуючись  нагодою, згадуючи  свої  роки  служби в Таллінні,  Володя  вирішив навідатися  до  своєї  бувшої  військової частини, де поділився думками з приводу  можливого переїзду до Таллінна. На диво, його  радо  зустріли тут  і запевнили, що  в разі  необхідності  заключать з ним контракт!

Так скоро і сталося. При першій нагоді його визвали до війскомату і  Володимир Лейбюк  потрапив  на  надстрокову  службу в Таллінн, де прослужив за  контрактом вісім  років.

От так буває в житті: люди планують одне, а воно вносить свої коррективи. Як я часто кажу: “Ми їхали на 5 років, а залишились на все життя”. І ніколи про це не пожаліли…

Ми вірішили свої проблеми зі здоров’ям – зміна  клімату   буквально  за  декілька  місяців  позначилася  позитивно  на  здоров’ї  і самого Володимира  і  нашої  доньки,  ми  забули  про  фурункульоз  і алергію. А естонський  морський, вологий  клімат, природа з  безкінечними  лісами, річками  і озерами, естонська  ментальність і культура  – все це стало  нам  комфортним і близьким. Тут у нас народився син.

Володимир:

В 1986  році закінчилась  служба  за  контрактом  і я  перейшов  працювати на завод.  Якось  влітку  1987  року  до  нас  у  гості  завітала  сестра з України, а  в  Таллінні   в  цей  час   проходило  Всеестонське   пісенне  свято. Ми повели гостей показати цей захід, та й самим хотілося подивитися.

Пам’ятаю, як ми  довго  стояли  на  перехресті   біля  готелю  Віру  і були вражені  безкінечною ходою  учасників фестивалю  в різних  національних  костюмах, подумки  повертаючись  в Україну   і  питаючи себе, чому  в  маленькій  Естонії  вміють влаштовувати такі  грандіозні   народні  свята, шанувати свою культуру? Чому  ж ми  українці  не здатні  робити  в  себе  щось  подібне?

В  самій  державі  Естонії в цей  час панував   неймовірний  дух  свободи,  почав  активно  діяти  Народний  фронт,  формувались  суспільні  об’єднання. Всі  ці  обставини  розбудили  і в нас  відчуття національної гідності, що  ми не просто радянський  народ, а   належимо  до  якоїсь  конкретної  нації, що   ми  маємо  згуртуватись, аби  бути  разом.

Про зародження Українського  Земляцтва Естонії.

Згадує  Лідія  Лейбюк:

«Восени 1988  року  в газеті  «Молодежь  Эстонии»  ми  прочитали  звернення  дитячого  лікаря  Юрія  Сєрова  від  імені  групи  активістів про намір утворити  свою  українську  громаду. Ця  група складалась з 16 чоловік, куди  входили  і нині  відомі,  люди: Анатолій  Лютюк, Ольга  Горянська,  Ольга Політухіна  та інші.

Вже  в  той  час почало діяти об’єднання Форум  народів  Естонії  і ініціативна  група українців  також  ввійшла до нього.

Отож в оголошений  ініціативною групою  день, в листопаді  1988  року  ми прийшли  на  збори до  Культурного  центру “Сакала”. Саме ці збори і поклали початок  відліку  історії сучасної української громади.

Коли ми прийшли на ті збори, то перші кого там побачили -були Анатолій Лютюк і Ольга Політухіна. Вони заносили в список всіх прибулих на збори. Великий зал центру “Сакала” був переповнений, зібралось десь біля  400  людей. В президії  сиділи представники  ініціативної групи. Було багато виступаючих, які висловлювали свої думки, давали пропозиції. На тих зборах  прийняли рішення створити українську організацію, яку назвали Українське Земляцтво в Естонії. Стало  питання  про  обрання  лідера  громади. Анатолій Лютюк  запропонував   кандидатуру   Борислава  Кулика,  як  досить  освічену  людину, що  володіє  мовами , педагога  за  освітою, на що збори  погодилась. В кінці заходу всі присутні співали разом “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Заповіт” Т.Шевченка. Ольга  Горянська натхненно прочитала  вірша на українській мові.

Так  закрутилось наше суспільне  та українське культурне життя. Спочатку  громада   збиралась   буквально  кожного  тижня. Влаштовували  тематичні  вечори, святкували традиційні народні та релігійні свята.  На одне із Великодних свят влаштували в Будинку туриста виставку предметів побуту та писанок із сімейних запасників. Виставка пройшла з великим успіхом, було багато бажаючих познайомитись з українським життям.

Ми з Володимиром в той час   брали  активну участь в житті Земляцтва, були членами правління, разом з іншими активістами організовували і проводили вечори знакових дат відомих українських діячів – Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка.  Почали відроджувати спільне святкування Великодня та Різдвяних свят – з кутею, вертепом та колядками. Часто на цих зустрічах згадували, та інколи по-новому розучували народні пісні. Тут ми вивчили гімн Українського Земляцтва, слова до якого написала та поклала на музику наша поетеса Мирослава Василівна Бучко-Юрісаар.

Ще в 1988 році я  вперше почула та вивчила пісні «Ще не вмерла  України ні  слава  ні  воля»,  та «Ой,  у  лузі  червона  калина». На територіі східної та центральної України вони були заборонені. В цьому ж році ми почали  створювати свій  хор.

Володимир:

Одним з  важливих  досягнень Земляцтва на  початку  його  існування  став випуск газети  «Струни», перший  номер  якої  вийшов  у  жовтні  1989 року.  До  редакційної  групи  газети  входили  Ніна  Охріменко, Лариса  Щур, Степан  Турчин, Микола  Терехов. І  хоча   випуски   газети  викликали  ряд  технічних  і  фінансових  проблем,  проте   саме   це  періодичне  видання   відіграло  важливу  роль  в  консолідації  української  спільноти  Естонії. Своєрідну  естафету  від   «Струн»  перейняла  радіопередача  на  естонському   радіо   українською  мовою  «Червона   калина», що   вийшла  вперше  в  ефір  у  листопаді  1990  року. Творчий  колектив  радіопередачі   складався  з  Ніни  Охріменко, Лариси  Щур, Степана  Турчина, Любомира  Малинки  і  Лілі  Чикальської.

Ніна Охріменко, що відвідувала  часто  зібрання   громади,    приносила  нам  роздруковані  тексти  пісень,  колядок, вертепів. Серед  найвизначніших  подій  того  нашого  суспільного  і  культурного  життя  хотілося б згадати  окремо  про  дві  з них.

Перший  міжнародний фестиваль «Червона  рута».                                                                                 

Літом   1989  року Борислав Кулик, на той час голова Земляцтва,   повідомив нам, що у  Чернівцях  буде  проводитись  Перший  фестиваль «Червона  рута»  і  наша  громада   має  можливість    направити  для  участі  у  фестивалі  свій  колектив. Нічого  собі!  А кого  ж  ми  направимо ? Колективу  стабільного  ще  немає.  Вокальний  ансамбль тільки  на  стадії створення, до  того ж   його  керівник   Рая  Демчук   поїхала  якраз  в  цей  час   на  відпочинок.

Всю надію громада поклала на музиканта  Світлану  Колеснік.

На той час член Земляцтва Світлана  Колеснік, маючи вищу музикальну освіту, пробувала створити хор. Їй  було доручено  було  створити гурт для  участі  у  фестивалі  «Червона  рута»  і   підготувати  відповідно  декілька  музичних  творів. Цей колектив назвали  «Відлуння».

Це  був  справді   відважний   крок  з  нашого  боку!  Десь  за  місяць ми, з  горем  пополам,  вивчили   декілька  пісень,  з  якими  і  мали  представляти естонську  українську  діаспору  на   фестивалі.   Серед   посланців  на  першу «Червону  руту»  були   Володимир  та  Лідія  Лейбюки, Світлана  Колєснік, Ігор  Свирида,  Ігор  Єрмаков,  Ніна  Охріменко,  Надя Чернушич,  Наталка Хмара,  Степан Турчин, Лариса Щур, Віка Бондар. Такий  собі  молодіжний  колектив.

І  от  прямуємо через Львів на  Чернівці, де має  відбутися «Червона рута».

Прибувши  до  Львова,  ми  побачили,  як  на  центральній  площі  Львова  зібралося  багато народу. Підійшли   ближче  до  нього, стоїмо,  слухаємо, як  люди  висувають   вимоги  до  влади  про  відкриття  пам’ятника  Т. Шевченку  і таке  інше. Навколо  клумби  розтикані  ще  радянські  пропори.

До  нас підійшов   чоловік  і спитав  хто  ми, звідки.  Ми  відповіли, що  з  Естонії. Він  здивувався: “Як  з Естонії  і  українську  знаєте, а  прапор  ваш   у  вас  з  собою є?”  Попередньо  скажу, що  прямуючи  на  фестиваль,  наш Степан  Турчин взяв  з Естонії  з  собою  синьо – чорно – білий прапор, що в той  час майорів вже  на  башті  Довгий Герман. «Є  прапор, – відповідаємо,   але  без  древка»!   Тоді  дядько  рішуче   витягнув  з  землі  червоного  прапора, стягнув  з нього  полотнище  і  приніс  нам  древко. Так  над  головами  нашої  групи  замайорів синьо-чорно-білий  прапор.

Акція  завершилась, а  член  нашої  делегації  Ігор  Свирида, що  був  родом  зі  Стрия, запропонував  разом  проїхати  до Чернівців   через  його  рідне  місто, заодно зі  Стриєм  познайомитись.

Приїхали  електричкою  до  Стрия,  тримаючи   в  руках  прапор, ідемо   містом. Коли  назустріч  –  капітан  і  сержант  міліції. «Стійте! Хто ви, звідки   приїхали,  хто  у  вас   тут  керівник,  пройдіть  з нами до   відділка!» Було враження, що про нас їх попередили.

Щоб  керівника  Світлану  Колесник  не  підставляти, наші  мужчини  пішли  вперед, а  дівчата  позаду. Біля  нас  уже  зібралась  група  місцевих  хлопців,  пропонуючи  допомогу   у  звільненні  від  міліції.  Проте   від  такої  провокативної  допомоги  ми  відмовились та самі сміливо пішли до  відділку.  Ми не розуміли, за що нас затримують. Але у відділку побачили, що все серйозніше, ніж ми вважали, до нас віднеслись, як до якихось заговорщиків, навіть послали за замполітом. Поки його чекали майже годину, наші дівчата   відчули, що  потрібно  самим   щось  робити і   пустили  в  діло  жіночі  хитрощі,  вмовляючи  майора, аби  всю  групу  врешті   відпустили. Замполіт  так  і не з’явився, майор не знав, що з нами робити. Тож допитавши  ще раз, куди  і за чим  ми їдемо – нас  відпустили. Проте пообіцяли сповістити на роботу (до цих пір не знаємо за що). Але це було ще не все. Після гостини у батьків Ігоря Свириди, в дві  години  ночі, огородами  підходимо  до залізничного  вокзалу.  А там міліція, чоловік  з 20  вже вистроїлась  ланцюжком  і  чекають на  нас.  Тож  у  тісному  кільці  міліціонерів ми підходили  до  вагона  потяга.  Мабуть вони боялись,  аби  жодна  душа  не  змогла  поспілкуватись з цими  «іноземцями».

Вранці потяг прибув до Чернівців, кругом з вагонів лунали пісні. Приїхали такі ж, як ми колективи. Перший  концерт фестивалю  за  участю   самодіяльних  колективів   відбувався   в залі  обласної  філармонії. Вийшли і  ми  на  сцену з  естонським прапором, під оплески зали – закордонні ж українці приїхали. Заспівали, як могли  «Кізочку»   –  українською,  а Kaera Jaan – естонською. Володя Лейбюк  –  на  бубоні, Ігор  Єрмаков  акомпонував  на баяні. Отримали гучні аплодисменти. Не розуміємо за що, бо ж м’яко кажучи співали слабенько. Але коли проспівали гімн українського Земляцтва зі словами “Нас кинула доля далеко від рідної неньки землі”,  зал  обласної  філармонії  буквально  заревів, підтримуючи  нас,  аплодував  стоячи. Слова, особливо на той, ще радянський час, були дуже актуальні для всіх: і  закордонних і місцевих українців.

Наступного  дня  було  офіційне  відкриття  «Червоної  рути»  на  міському стадіоні.  Ми з готелю  йдемо  групою  пішки  до  стадіону   з естонським  прапором в  руках.  Підходять люди,  питають, що  за  прапор несемо. Пояснюємо і чий  прапор, і  що  означають його  кольори.  Міліція  теж   дивиться   на  нас  і  не  знає, як  реагувати на  людей  з якимсь  невідомим   нікому прапором. При вході на трибуну нас не хотіли пропускати  працівники стадіону та дружинники. Але ми змогли переконати, що це прапор  народний, естонський і ми представляємо тут цю країну.

З труднощами  потрапили  таки  на трибуну, проте  нас заздалегідь  розсадили  поміж  дружинниками  і весь час просили прибрати естонський  прапор, бо начеб – то  він  міг  когось  поранити.   

Перед  нами  сиділа  молода жінка, як потім  виявилось  актриса  Лідія  Данильчук, що  в  той  час   представляла   одеську  організацію  українців. Сидячи  на  трибуні   вона  тримала  в  руках  зшиті  разом  дві   шальки   жовтого і  синього  кольору.  Раптом,  в  якийсь   момент, вона   підняла   над  головою  цей  імпровізований  український  прапор! Що  тут почалось!  Охорона  прямо по наших головах   налетіла  на жінку,  вириваючи  двокольорову шальку, ми  ж кинулись  її  охороняти.  Глядачі  з  трибун, побачивши  таке,  почали  голосно  кричати: «Ганьба , ганьба!».  Фестиваль  змушений   був  на деякий  час  навіть  зупинитися…

По закінченню  фестивального  концерту, на виході з трибун, на нас вже чекала міліція. Люди, які виходили разом з нами, стали кільцем, аби захистити і нас і Лідію  від свавілля  міліції.

Так, в  оточенні  глядачів, ми  нарешті  вийшли зі стадіону  та попрямували  до готелю.  В  той  момент, були  настільки  заповнені  духом події, що  навіть  не  думали  про  те, що  ризикуємо  своєю  свободою.  Міліції  нічого не вартувало  в той  час  заарештувати  нашу  сміливу  групу. Але –  минулося!

Фестиваль  завершився,  ми  були  його учасниками, ми  побачили  виступи  відомих українських  зірок і це  було найважливішим!

Наступного дня  наша  група вирушила потягом  до  Естонії.

На  все життя  залишились спогади про цю незабутню  поїздку!

Ми  вперше  в  історії наших  міждержавних  і  міжкультурних  відносин  представили в Україні  естонський  державний  прапор  і  естонську  народну  пісню, саме  тут  в  ми  відчули  особливу  єдність  між  собою!

Другий  фестиваль «Червона  рута»  відбувся 1991 року  в м.Запоріжжі  і  там  Естонію  представив  наш  вокальний  ансамбль «Відлуння». Але  це  вже  був  кардинально  інший  час і інша історія. Буремні дев’яності… 

Лідія  Лейбюк:

«Вже за два  роки  після  нашої  поїздки  на  Перший  фестиваль «Червона рута», багато що почало змінилось  в  настроях  громади.  Активність  потихеньку  спадала, ентузіазм проходив, меньше людей стало приходити до Земляцтва. Щось потрібно було з тим робити. 

В листопаді 1990 року підходив час для проведення чергових звітно-виборних зборів Українського Земляцтва. Ніна  Охріменко  в одній  з  радіопередач  дала  оголошення  про цей захід.  І народ,  як не  дивно, активно  відгукнувся на цю об’яву. В ті буремні роки, коли в країні все рушилось, наступили часи тотального дефіциту, люди втрачали роботу, не знали до кого звернутись про допомогу.  Можливо українці, які в великій кількості проживали в Естонії, відчували  особливу   потребу  в  підтримці   громади. На ті збори  прийшла  маса  народу – і члени Земляцтва і рядові українці. Після  звіту  голови Борислава  Кулика про роботу Земляцтва, почали  звучати  нескінчені  звинувачення  на  адресу  керівництва  в  бездіяльності, заполітизованості і таке інше. Постало  питання  про  вибори  нового  складу  Правління  і  його  керівника.  Про  старе  керівництво  ніхто  слухати  не  захотів. Хтось з громади запропонував на голову Земляцтва кандидатуру Володимира  Лейбюка,  який якраз  вів  ці пам’ятні збори.

Громада підтримала  його  кандидатуру і восени 1990 року  Володимир очолив  Українське  Земляцтво.

Володмир Лейбюк:

«Перше,  що  я  зробив на  посаді  Голови правління – замовив  для  Земляцтва  печатку з  естонською ластівкою та українським  тризубом,  хоча в самій  Україні  цей символ  ще  був під  забороною.

Ескіз печатки виготовила художниця українського походження Ірина Ілло. 

З початку нового 1991 року Українське Земляцтво почало збиратись в центрі “Сакала”, в Клубі народів Естонії.  Там разом громадою весело відсвяткували  Різдво і почали  підготовку  до  відзначення  120 – річчя  від  дня  народження  Лесі  Українки. Саме  в  той  час  Українське Земляцтво  отримало  запрошення   від  держави  взяти  участь у  проведенні  естоно–американського  фестивалю   дружби  під  назвою  «Співочі  мости»  (LAULUSILLAD). На цьому фестивалі  Естонія,  як  держава,  мала  представити  всі  національні  меншини, що  на  той  час  проживали на її  території.                            

Фестиваль  LAULUSILLAD 1991 року.

“Співочі мости”  був міжнародним хоровим  фестивалем  пісень “Схід-Захід”, який проходив у Таллінні з 4 по 7 липня 1991 року.  Маштабний  міжнародний  захід  був натхненний, з одного боку, ідеєю Густава Ернесакса про фестиваль пісні між СРСР та США, а з іншого боку – ключовими подіями в Європі, особливо в СРСР та країнах Балтії.

Songbridges  ознаменував остаточний знос Залізної завіси під час холодної війни, водночас став проявом підтримки демократичних сил СРСР та національного пробудження та прагнень свободи поневолених. На пісенному фестивалі хористи з Європи та США зібралися, щоб виконати пісні різних країн. Була також конференція з видатними політиками, економістами та діячами культури (Едуардом Шеварднадзе, Олексієм II, Збігневим Бжезінським та ін.) та багато концертів.

Оргкомітет фестивалю запропонував національно-культурним організаціям   відкрити  свої  Центри  культури, для  котрих  були  виділені  приміщення. Нашому Земляцтві надали тодішній Будинок профспілок. Для  участі  у  фестивалі  потрібно було з України  запросити  економістів,  державних  та художніх діячів, музикальні  колективи. Цим  довелось  зайнятись  новому   керівнику  Земляцтва. 

Я вирушив  до Києва на  пораду  до  новопризначеного  міністра  Культури  України   пана Юрія  Олененка, проте  нікого крім  циркових  артистів  той  не  зміг  запропонувати   естонському   посланцю. Самостійно,  через  різні  канали   вдалось запросити  з України  віце прем’єр – міністра Миколу Жулинського, представників Київради, багато  цікавих  колективів із Києва, Львівської області, творчих  особистостей, таких  як заслужена художниця України Віра Кулеба-Баринова,  вишивальниця та колекціонер рушників зі Львова Марія Бевза, лірник та кобзар з Києва, хор та троїсті  музики з м.Турка.

Місцеві українські активісти теж добре попрацювали.  Нам вдалось  провести також семінар, ряд лекцій, зустрічей з українськими  та естонськими економістами, політиками та іншими цікавими людьми. Український центр відвідало багато гостей. Його роботу  було  визнано однією з кращих на фестивалі.

А в цей час на вулицях Старого міста звучали українські пісні, виступали творчі колективи, грали троїсти музики, а лірник та кобзар співали на  Ратушній площі.

На другий день  від   центру міста і  до  Співочого  поля  місцеві українці  та  їх  гості  вирушили   разом з іншими учасниками фестивалю  пішою  ходою. Разом  з  ними,  під акомпанемент  з відомих  українських  мелодій   музичні  колективи  з України  також  мандрували містом  привертаючи до себе увагу  місцевих жителів. Того  ж  вечора  вони  стали  учасниками  грандіозної  концертої  програми  фестивалю  «Пісенні  мости».

Оскільки фестиваль відбувався на початку липня, то художні колективи  зі Львівщини запропонували нам провести українське свято Івана Купала. Я домовився з міською управою – і на березі моря біля пам’ятника  Русалки  розгорнулося  справжнє народне гуляння!

Палало  багаття, а  до  людей   прямо з  моря   виходив   справжній  Водяний  (артист з Львівщини, м.Турки).

Місцеві  жителі, відпочивальники   навколо  багаття  водили хоровода  та  стрибали  на  щастя   через  нього. Вперше  в  історії  наш  багатонаціональний Таллінн  спостерігав   за  тим, як  святкують Івана  Купала  за українською  традицією.  Мабуть з того  яасу  нічого  подібного  на  цьому  місці   не  відбувалось!

Фестиваль “Пісенні мости” став  для  Естонії  грандіозною  культурною  подією. Місцеві газети  багато  писали про нього. Телебачення, радіо  також не  залишило цю  подію    осторонь .З тої  пори  пройшло  29 літ, але  кожного разу, коли  в столиці  Естонії  відбуваються   чергове  пісенне   свято,  я  з родиною  з  теплотою в серці згадуємо  той  незабутній   фестиваль  1991  року  до  організації  якого  ми  мали  пряме  відношення.

Лідія Лейбюк:

В період з листопада 1990 по 1994 рік  Володимир Лейбюк  очолював  Українске  земляцтво. В громаді, крім вище сказаного, проводились різні культурно-просвітницькі заходи.

Було наприклад, запроваджено традицію святкування Великодня на природі з виїздом до таких селищ, як  Вітна, Віхула, Кейла – Йоа.

Вся громада, як одна сім’я, сідали за святкові столи, їли крашанки, шинку, все, що привезли з собою, а потім співали пісні, танцювали. Різдвяні свята також проводили разом. Це дуже зближувало людей.

Мені  так  хотілось  відтворити  традицію  вечорниць, як  я  чула  про  них  від  свого  батька. Його сім’я жила на хуторі і жінки та дівчата з хлопцями приходили вечорами з села до його мами. Ділилися новинами з повсякденного життя, разом вишивали рушники та сорочки, співали пісень.

Тож  щось подібне  мені  хотілось  запровадити в Земляцтві. Ми почали щотижня проводити імпровізовані вечорниці, на яких можна було обговорювати різні проблеми, поділитись спогадами, розучувати пісні, випити разом чаю, до якого кожна господиня приносила якусь свою випічку.

З часом вечорниці стали проводити тільки по великих святах.

Їх господинею стала Світлана Березіна.

Ми неодноразово запрошували з України відомих діячів мистецтв, оперних співаків, відомих художників з виставками їх робіт, пропагуючи тим самим українську культуру серед місцевого населенням.

Не забували і про підростаюче покоління. В Земляцтві запрацювала недільна школа, де діти засвоювали ази української мови, поезії, історії. З часом був створений цілий український клас в одній  зі  шкіл Таллінна.

Діти нашої недільної школи два рази побували в Україні: один раз їздили до Львова на святкування Великодня, другий раз побували в Карпатах в пластунському таборі, де з місцевими школярами разом провели канікули, спали в палатках, готували собі їжу. Мабуть ці подорожі запам’яталися їм на все життя.

Українське Земляцтво в Естонії за  своїм Статутом не могло проводити політичні заходи. Але члени Земляцтва брали  участь в заходах Народного руху, які проводив Анатолій Лютюк, а також щороку відзначали день пам’яті жертв Чорнобильської  аварії.

Володимир Лейбюк.

В травні 1992 року мені  стало  відомо, що до Естонії  готується візит тодішнього президента України  Леоніда Кравчука. Дуже захотілось з ним зустрітись, адже на той час в Естонії ще не було українського Посольства. До  мене  звертались  земляки  з  питаннями, які  я, на жаль, не  міг  вирішити, без  участі  держави. З цим і поїхав до Києва. Дотепер не розумію, як мені вдалося потрапити до протокольної служби Адміністрації Президента, але дійсно це вдалось і  навіть стало  можливим  домовитися про зустріч з Л.Кравчуком, план її проведення внесли до протоколу візиту. З естонської сторони зустріч готувала член правління Земляцтва Людмила Лаанемяе.

Під час візиту до Естонії  Президента України Леоніда Кравчука, була  організована його  зустріч з діаспорою. Там були розглянуті важливі питання про пенсії, візові питання, навчання в Україні.

В 1991- 92 роках в Земляцтво зверталося багато наших людей з питаннями про отримання громадянства України та працевлаштування  в Україні.  Від імені Земляцтва ми написали листи в усі обласні державні адміністрації з цього приводу. Приблизно половина областей відповіло, що їм потрібні в, основному, доярки та трактористи в колгоспи, але переїжджати  та влаштовуватись  люди  мають за свої кошти.

За  нашим  клопотанням  та при підтримці  естонської  держави,  в жовтні 1993 року запрацювало нарешті  Українське Посольство в Естоніїї  і багато з тих питань лягло на його плечі.

Хочу похвалитись, що і я доклав трохи своєї праці до відкриття Посольства. Незадовго до цього, на своїх плечах, замість сала, привіз в рюкзаку друкарську машинку з українським шрифтом  і коли перший Посол в Естонії Юрій Олененко готував промову  про вручення вірчої грамоти, її  вдалося  надрукувати  на  привезеній  мною  друкарській  машинці.  Естонською промову  переклав член Правління Земляцтва Едуард Іванович Черевашко.

Окремо хотів би зазначити ще  про одну важливу  подію в житті нашого Земляцтва.

В 1993 році  вся свідома світова громадськість, мабуть вперше відкрито, відзначала 60-річчя Голодомору 1932-1933 років в Україні. Для проведення таких заходів в Земляцтві ми запросили з Києва голову Ассоціації “Голодомор” Дмитра Каленика, який привіз з собою багато матеріалів про ті сумні події. Пройшов вечір спогадів постраждалих, була організована виставка фотографій та документів, які демонстрували маштаб трагедії. В місцевій естонській пресі були розміщені статі Лідії Лейбюк про факти голодомору, адже вона народилася в місцевосці, яка була центром розгулу цього лиха, з дитинства чула про нього від батьків, які були живими свідками геноциду, та ще й  при цьому втратили своїх рідніх. До речі, мій дід також помер з голоду в 1933 році. Для багатьох українців  Естоніії ця подія стала відкритям про страшне минуле нашого народу, відтворювала картини страждань невинних жертв, які прийшли з глибин пам’яті. Деякі земляки вперше повірили, що це було насправді. Відзначаючи цю сумну дату я, як голова Земляцтва разом з єкс- міністром в справах нацменшин, а заодно членом правління нашої організації Едуардом Черевашко звернулися до Естонського парламенту  про  визнання  подій  1932-1933 років в Україні геноцидом. Незабаром Парламент Естонії таке рішення прийняв.

Ось так коротко про те, як ми робили свій внесок в історію формування     української громади в Естонії   наприкінці  80-х  – початку 90-х років. І, звичайно, я один не міг  би всього цього зробити, якби не активісти Українського земляцтва. Зокрема це Лідія Лейбюк, Ніна Охріменко, Ольга Горянська, Ольга Політухіна, Людмила Ланемяе, молоде подружжя  Чекальських- Ліля та  Богдан, подружжя Королюків -Надія та Богдан, Рая Демчук, Надя Чернушич, Світлана Березіна, Мирослава Бучко-Юрисар, Влада Ліра,Таня Круусвал,Тереза Бадзьо, Степан Турчин, вчителі недільної школи Анна Мисак, Тамара Білецька, Світлана Абаїмова. художники Євген Гетьманцев,  Олена Запорожець, Саша Маймік та багато інших. А також ансамблі “Відлуння” та “Журба”.

Душа народу в його піснях.

Фольклорний ансамбль «Журба»

Володимир  Лейбюк:

Ще в березні 1992  року, коли я був головою Земляцтва,   до мене звернулась  Надя Чернушич з ідеєю  організувати  фольклорний  колектив,  який  би  міг співати  не тільки  під  час  наших  земляцьких свят, а  й демонструвати  пісенну  народну  творчість  жителям Естонії. ЇЇ підтримали Олена Михайлова та Ліда Лейбюк.  Я пообіцяв допомогти в цій  справі,  дівчата почали організовувати групу, складати репертуар і  вже  1  листопада 1992 року сформований колектив виступив на звітно-виборчих зборах зі своєю невеликою програмою.

Згодом, шляхом жеребкування поміж 10 назв було вибрано назву фольклорний ансамбль «Журба». Часто нас запитували, чому така назва? Та мабуть тому, що в ті часи ми найбільш відчутно журилися за своєю батьківщиною, та й в нашому репертуарі є біля 80% журливих народних пісень. Але й веселих можемо утнути, за що нас інколи називають “весела “Журба”.

Після того, як я пішов з головування, всерівно залишився в українському просторі. Був заступником голови Ольги Горянської, членом правління Земляцтва. Але з’явилося більше вільного часу, став більше допомагати ансамблю в організації концертів, влаштовував виступи, організовував поїздки на фестивалі. Жінки жартома називали мене “менеджером”. З часом став керівником ансамблю “Журба”.

За роки діяльності ансамбль був учасником багатьох міжнародних фестивалів та культурних заходів, часто виступає перед своїми земляками, та жителями Естонії.

Згадуються  особливо  виступи  «Журби»  в Київському  оперному  театрі , палаці  культури  «Україна»,  участь  у  фестивалях  «Берегиня»  в  м.Луцьк,  Бойківських  фестинах ( Львівщина),  фестиваль «Балтика»  в Таллінні, виступи  в Союзі  українок  Скандінавії  в  м.Стокгольм. Всесвітніх фестивалях української діаспори, що відбувалися в Україні.

Ансамбль  входить  до  складу  Естонської  фольклорної  ради. Ми  не  тільки  зберігаємо   українські  пісні   і  відтворюємо  їх  серед  своєї  громади ,  ми  намагаємось   донести  нашу  пісню  в  аудиторію  корінних  естонців,  переклавши  і  заспівавши  естонською  мовою   чимало  пісень. Поряд  з тим, ми  намагаємося   вивчати  естонські  народні  пісні, що  підчас дуже  співзвучні  українським  за  тематикою  і  навіть  мелодикою. В цьому нам надав велику допомогу естонський фольклорист Ігорь Тинуріст. Ансамбль  «Журба»  записав   чимало  дисків  зі  своїми   піснями,  взяв  участь  у  відповідних  телепрограмах  на  естонському  телебаченні. Ансамбль є бажаним  гостем  на  всіх  масштабних  заходах  української  діаспори на території  як  в  Естонії  так  і  в  країнах  Балтії. 

Ми не стоїмо осторонь творчості українського поета Т.Шевченка, виконуємо багато його творів, покладених на музику. Мріяли проїхатись по шевченківських місцях. В травні 2013 року ми побували  в м. Каневі, де щороку проходять великі культорно- мистецькі заходи присвячені перезахороненю (22 травня 1861 року) українського Кобзаря Т.Г. Шевченка. Там ми  виступили в районному будинку культури та приняли участь в міжнародному фольклорному фестивалі,  який проходив на березі Дніпра. Відвідали могилу поета, взяли там  частку землі, привезли її до Таллінна та поклали  до Меморіального каменя і дуба Т.Шевченка. 

Ми є обов’язковими учасниками Міжнародних фольклорних фестивалів «Балтика», програм Днів Старого міста (Таллінна), фестивалів «Північна зірка».

P.S. З початку заснування ансамблю минуло   багато  часу.  Наші  співачки подорослішали, дехто, нажаль,  вже  покинув цей  світ,  проте  «Журба» була і досі  залишається  одним з провідних  українських  творчих  співочих  колективів, хто має  високий  художній  рівень і  добре  зарекомендував  себе.

В 2019 році ансамбль спільно з українсько-естонським фолькгуртом "Свята ватра" здійснили цікавий проект, в результаті  якого записали диск українських пісень. А вже в січні 2020 році ми разом з ними записали телепередачу, та спільно виступили на річному концерті нашого ансамблю. Також планують і надалі з ними разом співпрацювати.

Попереду ще є багато  інших планів,  проте  найбільшою  турботою «Журбівців»  є  вік  його учасниць. Сьогодні, коли  до  Естонії  кожного  дня  прибувають  багато  українців – ми  надіємось  залучити  нові   творчі  сили  до  нашого  колективу  і  будемо  раді  продовжити  своє  мистецьке  життя  з  таким  же  творчим  ентузіазмом.