Заробітчанка

Сонце  ще  не  сходило, а  тишу  невеличкого   хутора  що неподалік  естонського  міста  Раквере  пронизало  протяжне  «Мууу!». То  давала  про  себе  знати, чекаючи  вранішнього  доїння, одна  з  хазяйських  корів.  Двері  корівника  скоро відчинились і  до  рогатої   героїні  наблизилась  худенька   жінка, закутана   в  хустку. Лагідним  голосом  покликала  корівку, аби  її  заспокоїти:  «Я  тут, не  хвилюйся, потерпи, зараз  ми  тебе  подоїмо «А за  тим  почалась  звична процедура… за  однією  корівкою  настала  черга  другої, третьої… Жіночка  вправно  виконувала  свою  роботу, не  зволікаючи, що  десь  за  десять  хвилин   такої  роботи  почала  нестерпно  боліти  ліва рука, вона, ліва  рука, була  природно  слабкіша  від  правої, тому їй   трошки  складніше  було  виконувати   постійного  перед доїнням  необхідного   масажу  молочного  джерела  своїх підопічних.   А  вони  того  мало  розуміли  і  потребували  необхідної  до  себе уваги….

Так,  з дня  на  день, з тижня  на  тиждень  –  по п’ять  робочих днів в  три  заходи, один  вихідний….

Між  доїнням, прибиранням  та  іншими  необхідними  процедурами  у  корівнику  і  за  ним,  є  можливість  трохи   перепочити, ба   навіть  і  заснути, якщо  зможеш  подолати  біль  в  руці  і  безкінечні   подумки  в  голові :  як  там  вдома, в Україні.  

Там  залишились  два  дорослих  сини, одного  з яких  спіткала   біда, через  цукровий  діабет  розвилась  глаукома   і  молодий  чоловік   зовсім  осліп.   А в нього  молода  сім’я,  дружина, мала  дитина.  Аби  оплатити  різні   лікарські  процедури, операції, підтримувати  хоча б  відносно   життєдіяльний  стан сина, потрібно  немалі  кошти… про  ситуацію  з  медичним  обслуговуванням  в  рідній  Україні  нам  добре  відомо…

Тож  нашій  Валі  Ткачук, як  звати  нашу  героїню, заробітчанку  з Вінничини  доводиться  терпіти  усякі  негаразди  і  перепони, аби  ту  копійку  заробити, щоб  відправити  вчасно  своїм  дітям   в Україну.  Другий  син  Валентини, що  мешкає  в  Одесі, має  знімати  житло  і хоча  працює  барменом  на  покриття  усіх  витрат  інколи  не  хватає  коштів,  тож  матері  доводиться  і  за  нього  турбуватись, бо  вона  ж  мати …

Валя  намагається  зосередити  свої  сили, думати  тільки  про  хороше, аби  не  падати  духом, є  робота  –  і  то добре !  Поруч ще  й  чоловік, проте  від  нього  мало  толку, він  сам  по  собі, з  дружиною  майже  не  спілкується, так   йому, мабуть, зручніше. Добре, що  на   тому  ж  хуторі  є ще  одна  Валентинина   землячка Зоя, з  ким  вона  може  просто  поговорити  рідною  мовою,  поділитись наболілим, інакше  в  повній  мовній  і  соціальній  ізоляції  важко  витримати.

Заробітчани  завжди  були   особливо  категорією  людей.   Майже  половина   населення  в  Україні  спробували  себе  в  цій  ролі. Чи  то  була   тимчасова  робота   в   іншому   районі, чи   селі, чи  то був  довгостроковий   заїзд  в  далекі  краї, наприклад  Польщу, Італію, Іспанію  тепер  ще  країни  Балтії… Заробітчани  були  і  залишаються  особливою групою  людей, яких не  можна   порівняти  з мігрантами, що  постійно  тепер  мешкають  в  чужій   країні. В заробітчан   трошки  інший   соціальний  запит, вони по-іншому налаштовують  свою  внутрішнє  енергетичне  середовище, а  ми  знаємо, яке  значення  в  людській  суті  має  її настрій   на  майбутнє.

Сьогодні, в  інформаційному  просторі   тема  заробітчанина  займає  одне  з  провідних  місць,  Їй  присвячено  навіть  спеціальний  канал  на Youtube, сьогодні  на  тему  заробітчанина   не  говорить  хіба що  лінивий  журналіст. 

Нас, культурницьку  громаду  теж  не  може  обійти  ця   актуальна  тема, бо  чи  не  кожного  дня  отримуємо  дзвінки, чи  листи  на  сторінку  ФБ  з різними  актуальними  питаннями.  Сьогодні, саме  заробітчани  здебільшого  відвідують   групові  сторінки  соціальних  сіток, більше  ФБ, такі  як «Українці  в Естонії»,  «Украинцы  Эстонии»  «Украинки Эстонии», «Український   інформаційний  простір «Українці  закордоном»   і  т.п.

Громадські  Товариства   намагаються  якось  підтримувати  своїх  земляків  і  співгромадян, залучають  декого  до  своїх  культурницьких  заходів, надають  по – можливості  консультації, виконують  якісь  організаційні  функції, проте  – це, здебільшого  невелика,  локальна  частина  роботи  Громад  з так  званою  категорією  людей, що відносять  себе  до  розряду  заробітчани.

З Валею Ткачук  ми  також  час  від часу   зв’язуємося  хоча б  телефонною  розмовою, намагаємося  морально  інколи  організаційно  підтримати  жінку.

Є надія, що  настануть  кращі  часи  в рідній Україні  і  тема  заробітчан  сама   собою  перестане  бути  актуальною… Валі Ткачук, нашій  героїні,  ми  бажаємо  сил, терпіння, а  ще доброго  здоров’я  їй  та  її родині.