« Про  що  співає  душа….»    

Сьогодні  в   Малому  залі  ЦРК  відбувся  творчий  вечір  Наталі  Бацанової , поетеси , що  творила  свою  літературну   скарбницю  дякуючи  невтримному   почуттю   любові  до  поезії , бажанню   самовизначення  ,  самовдосконалення , не  маючи   попередньої  спеціальної  літературної  освіти .

Творчий  процес  у  Наталі   розпочався   несподівано   зі   звичайного  вітального   вірша  до  дня  народження   ,  а  за  ним  –  з’явилась   незліченна  низка    ліричних  поезій, віршів  для  дітей,  дитячих  казок,  оповідань,  байок  .

Майже  всі  літературні  жанри   на  сьогодні  охоплено  творчою  рукою   Наталі  Бацанової,  притому в  цей  час  вона  ще  багато    працює ,  виховує   внуків   і   правнуків.  

  Музична  обдарованість  Наталі    служить  її  поетичному  таланту   добру   службу . Гармонія  в  звуках, в  природніх   барвах   –  все  це   має   тонке   поетичне  втілення  в  її творах.  

На  інтернет – сторінці   стихи.ру  , кожний  бажаючий   може  познайомитись  з  творчістю  звичайної жінки, матері,  бабусі  –  Наталі  Бацанової,  досить  набрати  там  її  їм’я.   

На  вечорі  сьогодні  прозвучали  лише  деякі  з  поезій, і  прозові  твори,  які  сама   автор  вважає для  себе   визначними  за  змістом , їх  виконала  як  сама   автор  так  і  її  друзі –  співаки  хору «Україна»  в  якому  Наталя  є учасником  вже  понад   20  років.   Музичним  доповненням   поетичному  вечору   став   виступ   хору  «Україна» ,  солістів  Вячеслава  Резніченка ( автора  музики  до  одного з  віршів  поетеси) , Ірини  Соломатіної   ..    Ми  публікуюмо    тут  лише  два  твори  Наталії  Бацановї. 

Мiй рiдний край

Сховалось сонечко, з’явились перші зорі
Хмарки веселі розлетілись врізнобіч,
Повітря свіже, чисте і прозоре –
Лягла на землю кришталева ніч. Пролив рогатий місяць акварелі,
Додав фантазію таємну навкруги,
Затьохкав соловейко – дивні трелі
Турбот щоденних розривають ланцюги. З’явилась тиша,  заглянула в вікна,
Лягла на яблуньку, щоб трохи подрімать …
Шепоче щось їй вітерець, за гілку смика –
Пустун, бо не дає деревам спать. Тихенько пеститься до верби хвиля,
А річка мчить ген-ген, за виднокрай
Яка чудова ніч, яке привілля!
Все це – моя земля, мій рідний край.

Спiвала скрипка про любов

Співала скрипка про любов,
Плела  мереживо  сонати…
Смичок,  тремтячи,  знов і знов
Бажав  струну  поцілувати. Як маг  над струнами кружляв,
І «па» його були казкові
Виписуючи вензеля,
Складав фантазію любові Увись  злітав… і опадав –
То обіймав, то наче грався,
Всю силу почуттів вкладав,
Коли з струною цілувався. Від пристрасті пружна струна,
Була збентежена, безмовна,
Коли ж смичок торкав вуста,
Була дзвінка і невгамовна. І  зачарована земля,
Неначе десь придбавши крила,
В таночку всесвіту кружля-
Щаслива далі полетіла… Життя завмерло навкруги-
Лісів, полів не стало видко.
Полону рвали ланцюги
Любов,  мелодія  і… скрипка.