Сонце  ще  не  сходило , а  тишу  невеличкого   хутора  що неподалік  естонського  міста  Раквере   пронизало   протяжне  « Мууу!»  . То  давала  про  себе  знати, чекаючи  вранішнього  доїння , одна  з  хазяйських  корів  .  Двері  корівника  скоро відчинились  і   до  рогатої   героїні  наблизилась   худенька   жінка  , закутана   в  хустку . Лагідним  голосом  покликала  корівку , аби  її  заспокоїти :  «Я  тут , не  хвилюйся, потерпи , зараз  ми  тебе  подоїмо «.  А  за  тим   почалась  звична процедура  …  за  однією  корівкою  настала  черга    другої, третьої  …. Жіночка  вправно  виконувала  свою  роботу  , не  зволікаючи, що  десь  за   десять  хвилин   такої  роботи  почала   нестерпно  боліти  ліва   рука , Вона  , ліва  рука, була   природньо  слабкіша  від  правої, тому їй   трошки  складніше  було  виконувати   постійного  перед доїнням  необхідного   масажу  молочного  джерела  своїх підопічних .   А  вони  того  мало  розуміли  і  потребували   необхідної   до  себе   уваги….

 Так,  з дня  на  день, з  тижня  на  тиждень  –  по п’ять  робочих днів   в  три  заходи , один  вихідний….

 Між  доїнням  , прибиранням  та  іншими  необхідними  процедурами  у  корівнику  і  за  ним ,  є  можливість  трохи   перепочити , ба   навіть  і  заснути , якщо  зможеш  подолати  біль  в  руці  і  безкінечні   подумки  в  голові :  як  там  вдома , в Україні.  

  Там  залишились  два  дорослих  сини , одного  з яких  спіткала   біда  , через  цукровий  діабет  розвилась  глаукома   і  молодий  чоловік   зовсім  осліп.   А в нього  молода  сім’я,  дружина , мала  дитина.  Аби  оплатити  різні   лікарські  процедури, операції  , підтримувати  хоча би  відносно   життєдіяльний  стан сина  , потрібно  немалі  кошти …  про  ситуацію  з  медичним  обслуговуванням  в  рідній  Україні  нам  добре  відомо…

   Тож  нашій  Валі  Ткачук , як  звати  нашу  героїню, заробітчанку  з Вінничини  доводиться   терпіти  усякі  негаразди  і  перепони, аби  ту  копійку  заробити , щоб  відправити  вчасно  своїм  дітям   в Україну.  Другий  син  Валентини , що  мешкає  в  Одесі, має  знімати  житло  і хоча  працює  барменом  на  покриття  усіх  витрат  інколи  не  хватає  коштів ,  тож  матері  доводиться  і  за  нього  турбуватись, бо  вона  ж  мати …

    Валя  намагається  зосередити  свої  сили , думати  тільки  про  хороше  , аби  не  падати  духом, є  робота  –  і  то добре !  Поруч ще  й  чоловік  , проте  від  нього  мало  толку ,він  сам  по  собі , з  дружиною  майже  не  спілкується , так   йому  мабуть   зручніше. Добре, що  на   тому  ж  хуторі  є ще  одна  Валентинина   землячка Зоя , з  ким  вона  може  просто  поговорити  рідною  мовою,  поділитись наболілим  , інакше  в  повній  мовній  і   соціальній   ізоляції   важко  витримати.

   Заробітчани  завжди  були   особливо  категорією  людей.   Майже  половина   населення  в  Україні  спробували  себе  в  цій  ролі . Чи  то  була   тимчасова  робота   в   іншому   районі  , чи   селі , чи  то був  довгостроковий   заїзд  в  далекі  краї   , наприклад  Польщу, Італію , Іспанію  тепер  ще  країни  Балтії  … Заробітчани  були  і  залишаються  особливою групою   людей , яких не  можна   порівняти  з мігрантами , що  постійно  тепер  мешкають  в  чужій   країні. . В заробітчан   трошки  інший   соціальний  запит, вони  по –іншому  налаштовують  свою  внутрішнє  енергетичне  середовище , а  ми  знаємо , яке  значення  в  людській  суті  має  її настрій   на  майбутнє.

Сьогодні , в  інформаційному  просторі   тема  заробітчанина  займає  одне  з  провідних  місць,  Їй  присвячено  навіть  спеціальний  канал  на You tube    (https://www.youtube.com/playlist?list=PLdEJCePEX576hHosbr2JiQCRvFWEgTD4U)  , сьогодні  на  тему   заробітчанина   не  говорить  хіба що  лінивий  журналіст. 

   Нас  , культурницьку  громаду  теж  не  може  обійти  ця   актуальна  тема , бо  чи  не  кожного  дня  отримуємо  дзвінки, чи  листи  на  сторінку   ФБ  з різними   актуальними    питаннями.    Сьогодні  , саме  заробітчани  здебільшого  відвідують   групові  сторінки  соціальних  сіток , більше  ФБ , такі  як «Українці  в Естонії»,  «Украинцы  Эстонии»  « Украинки  Эстонии», «Український   інформаційний  простір « « Українці  закордоном»   і  т.п.

  Громадські  Товариства   намагаються  якось  підтримувати  своїх  земляків  і  співгромадян , залучають  декого  до  своїх  культурницьких  заходів , надають  по – можливості  консультації , виконують  якісь  організаційні   функції, проте  – це  , здебільшого  невелика,  локальна  частина   роботи  Громад  з так  званою  категорією  людей , що відносять  себе  до  розряду  заробітчани.

  З Валею  Ткачук  ми  також  час  від часу   зв’язуємося  хоча би  телефонною  розмовою, намагаємося  морально  інколи  організаційно  підтримати  жінку .

 Є надія, що  настануть  кращі  часи  в рідній Україні  і  тема   заробітчан  сама   собою  перестане  бути  актуальною… Валі Ткачук, нашій  героїні,  ми  бажаємо  сил, терпіння  , а  ще доброго  здоров’я  їй  та  її родині .